Патогенез це: Патогенез — Вікіпедія – Патогенез — Википедия

Патогенез

Патогенез — це сукупність послідовних процесів, що визначають механізми виникнення та перебігу хвороби. Патогенез включає в себе взаємопов’язані процеси, що відбуваються у хворому організмі (фізіологічні, біохімічні, морфологічні, імунологічні і т. д.), що розвиваються в ньому після дії етіологічного фактора (див. Етіологія). Наприклад, при опіку етіологічним чинником є вплив на шкіру або слизову оболонку тепла, після чого розвивається патологічний процес, що включає в себе зміни у нервовій та судинній системах в місці опіку і у всьому організмі (при досить великому ушкодженні), обміну речовин і т. д., який може продовжуватися тривалий час.
Таким чином, патогенез являє собою наслідок, викликане тією чи іншою причиною (етіологічним агентом). Розрізняють захворювання поліетіологічні, але монопатогенетические і, навпаки, моноэтиологические, але з різним патогенезом. У першому випадку різні зовнішні агенти можуть викликати подібний або навіть однаковий патологічний процес, в другому — один і той ж причинний фактор у різних умовах або в різних індивідуумів тягне за собою розвиток неоднакових за інтенсивністю і характером патологічних реакцій.

Патогенний вплив викликає в організмі два роду реакцій: «полома» (ушкодження) і захисту. «Підлогою» залежить тільки від впливу етіологічного агента і звичайно являє собою лише пошкодження. Прикладом такого ушкодження можуть служити некроз від опіку, перелом кістки в результаті травми та ін
Іншого роду реакції, що відбуваються у хворому організмі, відносяться до захисних, компенсаторним. Вони збільшують здатність організму протистояти шкідливим впливам патогенного чинника і компенсувати його шкідливу дію або відновити порушені функції. Так, при кровотечі, що приводить, зокрема, до нестачі кисню в тканинах, збільшується вентиляція легенів, збільшується частота серцевих скорочень, виникає ряд рефлекторних реакцій, що викликають підвищений постачання організму киснем; активується кровотворна функція.

Єдність явищ пошкодження та захисту і являє собою патогенез того чи іншого патологічного процесу, у зв’язку з чим з патогенезу випливає саногенез — сукупність реакцій, що ведуть до одужання.
Однак у ряді випадків захисні реакції, наростаючи кількісно в процесі хвороби, можуть перетворитися в патологічні реакції. Так, запальний процес в оці, що виникає в результаті попадання в нього навіть найдрібнішого чужорідного тіла, може призвести до сліпоти, хоча таке запалення носить захисний характер і спрямоване на видалення або знищення чужорідного тіла.
Таким чином, характер патогенетичних реакцій залежить, з одного боку, від інтенсивності етіологічного фактора (наприклад, велика доза іонізуючої радіації викликає більш важкий перебіг променевої хвороби), з іншого — від реактивності організму (див.).
Велике практичне значення вивчення патогенезу хвороби полягає в тому, що, знаючи його, можна цілеспрямовано і, отже, ефективно впливати на той чи інший процес за допомогою терапевтичних засобів або хірургічних втручань. Сучасна терапія зробила крок вперед від симптоматичної (спрямованої проти окремих симптомів хвороби) до патогенетичної, впливаючи безпосередньо на фізіологічні, біохімічні або імунологічні процеси, які лежать в основі виявлення симптомів. Така терапія переслідує дві цілі — усунення пошкодження та активацію (до відомих меж) захисних механізмів (див. Резистентність організму).
В патогенезі беруть участь всі системи організму; важливу роль відіграють зміни в нервовій і ендокринній системах, причому не тільки у разі нервових і психічних або ендокринних хвороб, але і при розвитку більшості інших захворювань. Прикладом можуть служити гіпертонічна або виразкова хвороби, в патогенезі яких провідну роль відіграють порушення нервової системи.
Порушення, які виникають при патологічному процесі, відбуваються не лише на рівні цілісного організму і різних фізіологічних систем, але і на клітинному, субклітинному і молекулярному рівнях.
У свій час патогенез уявляли собі як ненормальний стан рідких середовищ організму — крові та міжтканинної рідини. Ця теорія, що отримала назву теорії «гуморальної патології», в даний час спростована і має лише історичне значення.
Вивчення патогенезу дозволяє не тільки з’ясувати механізми виникнення і розвитку хвороби, але й обгрунтовано лікувати її.

Патогенез (від грец. pathos — страждання, хвороба і genesis — походження) — розділ медицини, що вивчає питання розвитку як приватних патологічних процесів, так і хвороби в цілому. Патогенез відповідає, отже, на питання, як розвивається процес, маючи на увазі при цьому необхідність вивчення всіх біологічних механізмів цього процесу (фізіологічних, біохімічних, морфологічних, імунологічних і т. д.).

Сказане дозволяє відрізнити патогенез від поняття етіологія (див.), в яке вкладається вивчення сукупності насамперед зовнішніх ушкоджуючих факторів, що впливають на організм. Етіологія, отже, відповідає на запитання, чим викликаний той чи інший патологічний процес. Вивчаючи П., ми пізнаємо сутність процесу, його внутрішній зміст, його динаміку. Опік шкіри розпеченим предметом (етіологія) обумовлює розвиток опікового процесу, П. якого характеризується залученням нервової і судинної систем, гуморальних і обмінних факторів при найтіснішій участю клітинних і неклеточных структур. Це розвиток піде в тому чи іншому напрямку певними темпами щодо зміни одних приватних симптомів іншими. Лише перша ланка цієї взаимноскоординированной системи приватних процесів, що виникають слідом за опіком, прямим чином пов’язано з етіологією процесу (опіком). Подальші ланки пов’язані з цими етіологічними чинниками лише опосередковано. Момент опіку охоплює якусь частку секунди; патологічний процес, за ним наступний, триває дні або тижні і розвивається за принципом саморозвитку, або саморуху. Такий провідний принцип патогенезу.

Цей принцип передбачає інший, не менш важливий,- зміну причинно-наслідкових відносин, яка визначає зміну біологічної значущості ланцюгових реакцій.
Іншими словами, всі патологічні процеси являють собою продукт еволюції. Вони відображають історичне минуле тваринного світу, стикалися протягом мільйонів років з різними патогенними факторами зовнішнього середовища (травма, паразити, мікроорганізми тощо). Організм відповідає на ці фактори реакціями, що склалися в далекому історичному минулому, і чим складніше зовнішнє середовище, у якій живе організм, тим складніше і механізми, що лежать в основі цих реакцій.
У патогенезі ми бачимо дію або наслідок якихось причин. Зіставлення П. з цими причинами призводить до важливого висновку: причини, тобто фактори зовнішнього середовища, не обов’язково дорівнюють дії. Одна і та ж причина може викликати різну дію і різні причини — одне і те ж дію. Так, на місці опіку, як правило, виникає запалення, що закінчується загоєння дефекту. І запалення, загоєння мають свої закони розвитку, свій патогенез. Але в деяких випадках слідом за опіком можуть розвинутися шок, ступор, виразка дванадцятипалої кишки, а в результаті загоєння — рак. Всі названі процеси мають вже нові механізми. Причина (опік) виявляється, таким чином, не рівній дії. Така друга дуже важлива закономірність у П., а одночасно і у вченні про етіології.
Ця ж закономірність спостерігається і в тих випадках, коли причинний фактор виявляється нечинним. Інфікований організм може не захворіти, вплив канцерогеном може виявитися безрезультатним. У подібних випадках причина не тільки не дорівнює дії, але дія взагалі відсутня в силу того, що в даному організмі відсутні патогенетичні механізми, адекватні дії, або, навпаки, є механізми, що протистоять цьому впливу. Такі механізми вродженого і набутого імунітету (див.). Якщо змащувати вухо кролика канцерогеном, то через 1-2 міс. на місці змазування виникне рак, тобто патологічний процес з власними механізмами розвитку. Аналогічний досвід, поставлений на морській свинці, виявиться безуспішним (як і у окремих кроликів). Це означає, що у морських свинок дії канцерогену протистоять якісь механізми, аннулирующие це дія, або дана речовина взагалі не є канцерогеном для тварин цього виду.
Експерименти показали, що патогенез раку (його інтимні фізіологічні та біохімічні механізми) не обумовлений присутністю в розвивається пухлини вірусів або канцерогенів з самими різноманітними фізичними і хімічними властивостями. П. як би нівелює це різноманітність канцерогенів, приводячи їх дію до спільного знаменника, тобто до раку. З цього не випливає, що етіологічні фактори завжди обезличиваются в П. На прикладі різних інфекційних хвороб (черевний і висипний тифи, пневмонія, малярія тощо) може бути показано, що у відповідності зі збудником інфекції в патогенез включаються певні системи організму і притому в різній послідовності, з різною локалізацією виникають у цих системах процесів. Клінічна і анатомічна симптоматологія інфекційних хвороб буде відображати участь цих систем (нервової, судинної і т. д.) в П. Таким чином, на прикладі з інфекційними захворюваннями розкривається більш тісний зв’язок П. з етіологічними факторами, їх єдність. Дуже нерідко в П. бувають представлені не стільки видові, скільки індивідуальні, придбані чи уроджені особливості функціональних систем тіла. Такі алергічні реакції (див. Алергія), гемофілічні кровотечі при незначній травмі (див. Гемофілія) і т. п.

Вивчення П. має велике практичне значення. Знаючи патогенез хвороби, можна успішно втручатися в її розвиток, ламаючи ті чи інші ланки процесу за допомогою хіміотерапевтичних засобів, антибіотиків, оперативних заходів та ін Сучасна терапія є в основному патогенетичної, переслідує задачу або припинити розвиток процесу, або змінити в сприятливу сторону його перебіг.
Найважливіші механізми розвитку патологічних процесів закладені у нервової, судинної, ендокринної системі, сполучної тканини, крові. Фактично, проте, все фізіологія, системи, всі структурні рівні (від молекулярного до рівня цілісного організму) весь «генетичний фонд» так чи інакше беруть участь у П., стимулюючи, то пригнічуючи ті чи інші приватні сторони процесу або моделюючи його. Неврогенні механізми, як центральні, так і периферичні, лежать в основі не лише власне нервових і психічних захворювань, але і хвороб інших систем тіла, зокрема серця, судин. Прикладом тому можуть бути грудна жаба, гіпертонічна хвороба. Вегетативна нервова система має винятково важливе значення в розбудові вазомоторних, а також секреторних, обмінних та інших розладів. Величезну роль відіграють гематогенні, лімфогенні механізми, наприклад при розповсюдженні по кровоносній або лімфатичній системі мікроорганізмів, ракових клітин, при утворенні метастазів. Механізм алергічних реакцій обумовлений зв’язуванням тих чи інших тканинах антигенів і антитіл, що призводить до остродистрофическим процесів, до вазомоторний розладів в самих різних органах тіла (легені, печінка, нирки, головний мозок, шкіра тощо). В цей же механізм входять змінена чутливість тканин (до антигену, до алергену), їх особлива подразливість, тобто фактор сенсибілізації.
Важливе місце серед механізмів патогенезу займають видільні процеси, коли патогенному початок (отрута, що токсин, алерген, мікроб — збудник інфекційного захворювання) виділяється тими або іншими системами тіла, змінюючи внутрішню середу цих систем, їх обмінні, секреторні і рухові реакції, і в зв’язку з цим виникають процеси різної локалізації та інтенсивності. Так, при отруєнні сулемой виділяються ниркою альбумінати ртуті викликають важкі зміни в нефронах. При нирковій недостатності азотисті шлаки посилено виділяються слизовими оболонками шлунково-кишкового тракту, дихальних шляхів, шкіри, а також серозними оболонками, що веде до розвитку уремічних гастроэнтероколитов, бронхопневмоній, перикардитов і т. п. Накопичення в крові солей кальцію несе з собою небезпеку відкладення цих солей в різних органах тіла (легені, шлунок, артерії). Зміни розчинності неорганічних і органічних сполук, наприклад жовчних пігментів, холестерину, уратів, лежать в основі тих чи інших форм кам’яної хвороби (жовчних, сечових шляхів). Змінюється розчинність газів крові (азоту, кисню) лежить в основі патогенезу кесонної хвороби.
Дуже велике значення в патології отримали механізми, змінюють проникність (див.), наприклад кровоносних судин, для білків, ліпопротеїдів, мукополісахаридів, води, солей. Сюди відносяться проблема атеросклерозу, проблема набряків різного генезу.
Патогенетичні механізми отримують свій розвиток не тільки на рівні физиол. систем тіла, але і на рівнях клітинному, субклітинному і молекулярному. Гісто — та цитохімічні, електрофізіологічні та електронномікроскопічні дослідження виявляють характерні зміни клітинних мембран, органоїдів цитоплазми (мітохондрії, ендоплазматична сітка, апарат Гольджи і ін). Величезне значення отримують різні зміни проникності клітинних мембран, виділення ферментів в цитоплазму і в навколишнє середовище. По суті саме ці зміни на клітинному і молекулярному рівнях, включаючи міжклітинні волокнисті структури, основна речовина, визначають кінцевий ефект дії тих чи інших механізмів. Це відноситься і до неврогенным механізмів центрального і периферичного генезу, оскільки лабільність рецепторів і ефекторів в органах тіла найтіснішим чином пов’язана зі специфікою субстрату цих органів, із станом їх «функціональних білків»; останні є тими представниками елементарних форм подразливості, які визначають у кінцевому підсумку ефект роздратування у фізіології і патології.
См. також Хвороба, Реактивність організму, Резистентність організму.

Патогенез — Уикипедия

Уикипедия — ашық энциклопедиясынан алынған мәлімет

Патогенез (гр. παθος — бүліну, ауру, гр. γενεσις — даму) — аурудың немесе оның көріністерінің пайда болуы мен динамикасының механизмдері. Патогенезді зерттеп дәрігерлер аурудың қалай пайда болып ,дамыған жолын айқындайды. Патогенез әр түрлі деңгейлерде зерттеледі: молекулярлық деңгейден бастап, жалпы бүкіл ағзаның бұзылымына дейін.

Патогенез аурудың этиологиясымен өте тығыз байланысты. Қандай да болмасын этиологиялық әсер әрқашан аурудың даму жолдарының басталуына әкеледі. Бүл үшін дене мүшелерінің кез келген бөлшектерінде алғашқы бүліністер пайда болуы қажет. Алғашқы бүліністер әртүрлі дәрежеде және деңгейлерде болуы мүмкін. Олар кейде қарапайым көзбен байқалатын үлкен дәрежеде болса (мысалы, жарақат, күйік, сынық, қанқүйылу т. б.) көпшілік жағдайларда жай кезбен көрінбейтін, анықтау үшін арнайы тәсілдер қолдануды қажет ететін болады. Олар молекулаішілік, субжасушалық, ағзалық, тіндік, жасушалық, жүйелік деңгейлерде болуы мүмкін. Сондықтан, оларды анықтау үшін әртүрлі биохимиялвіқ, гистологиялық, иммунологиялық және басқа да тәсілдерді қолданады. Бүл бүліністерге организмде жауап ретінде қорғану-икемделу үрдістері дамиды. Мысалвы, атмосфералық ауада оттегі жетіспегенде тыныс алу жиілейді және тереңдейді, жүрек соғысы жиілеп, айналымдағы кан ағымын: жылдамдатады, эритроциттердің, сонымен бірге гемоглобиннің деңгейі көтеріледі т. с. с. Бұлардың барлығы организмге жетіспейтін оттегін толтыруға бағытталған организмнің икемделістік шаралары.

Патогенездің негізгі және ең жалпы зандылығы:

• өзін-өзі дамыту,
• өзін-өзі реттеу принципі болып табылады.

Демек, үрдістер бір кезде пайда болып, одан соң «тізбек» принципі бойынша дамиды.

Ауру ұдайы дамып, өзгеріп түратын динамикалық үрдіс. Осыған байланыста аурудың әрбір даму сатыларына сәйкес «себеп-салдарлық» арақатынастар пайда болады. Мысалы, жарақаттану тіндердің сезімтал рецепторларын қоздырып ауыру сезімталдығына әкеледі. Ауыру сезімі орталық жүйке жүйесіне беріліп, ондағы қантамырларының қимылдық орталығын әлсіретеді, соңғысы артериялық қан қысымы төмендеуіне әкеледі. Артериялық қан қысымы темендеуі қанмен оттегінің тасымалдануы бүзылуына, тіндерде оттегінің жеткілікзідігіне (гипоксияға) әкеледі. Ары қарай гипоксия зат алмасу үрдістерінің бұзылуына, қышқылдық-негіздік үйлесімнің метаболизмдік ацидоз жағына ауысуына т. с. с. өзгерістерге әкеледі.

Патогенез — это… Что такое Патогенез?

совокупность процессов, определяющих возникновение, течение и исход болезней. Термином «патогенез» обозначают также учение о механизмах развития болезней и патологических процессов. В этом учении различают общий и частный П. Предметом общего П. являются общие закономерности, свойственные в основных чертах любому болезненному процессу или отдельным категориям болезней (наследственным, инфекционным, эндокринным и др.). Частный П. исследует механизмы развития конкретных нозологических форм, Представления общего П. формируются на основе изучения и обобщения данных о механизмах развития отдельных болезней, а также на основании теоретической разработки философских и методологических проблем общей патологии и медицины в целом. В то же время учение об общем П. используется при изучении и интерпретации механизмов развития отдельных конкретных болезней и особенностей их течения. Исследование П. болезни основывается на анализе клинических данных, результатов разнообразных лабораторных, электрофизиологических, оптических, радиологических, морфологических и многих других методов исследования, включая различные функциональные пробы и математические методы обработки. Большое значение для изучения как общих закономерностей П. болезней, так и механизмов отдельных заболеваний и патологических процессов имеют различные формы моделирования патологии на живых и неживых объектах, а также математическое и кибернетическое моделирование. Патогенез в существенной мере зависит от этиологических факторов. В некоторых случаях действие этиологического фактора на протяжении всего болезненного процесса решающим образом определяет его П. (например, при большинстве инфекционных болезней, многих интоксикациях, наследственных болезнях, некоторых эндокринных расстройствах). В других случаях первичное воздействие этиологического фактора является лишь пусковым механизмом в цепи причинно-следственных связей. Каждое звено этой цепи становится, в свою очередь, этиологическим фактором закономерного развития последующих явлений, т.е. патогенеза болезненного процесса, даже при отсутствии его первопричины. В некоторых случаях П. характеризуется появлением так называемого порочного круга. Так, гипоксия любого происхождения (например, циркуляторная), достигнув определенной степени, приводит к расстройству других звеньев системы транспорта и утилизации кислорода (например, дыхательного центра). Возникающая вследствие этого альвеолярная гиповентиляция усугубляет тяжесть гипоксического состояния, что, в свою очередь, вызывает дальнейшие расстройства гемодинамики, углубление гипоксии, еще большую дыхательную недостаточность. Конкретная структура порочного круга может быть различной, но раз возникнув, он обычно серьезно отягощает течение болезненного процесса, нередко создает опасные для жизни ситуации. Устраняется возникший порочный круг часто лишь при внешнем вмешательстве. Природа и значение этиологических факторов в развитии болезни на разных ее стадиях могут многократно изменяться. В связи с наличием диалектической взаимосвязи категорий этиологии и патогенеза в медицинской литературе появился термин «этиопатогенез», однако он не получил широкого распространения. Соотношение и значение местных и общих процессов в П. вариабельно. Так, при воспалении (Воспаление), вызванном местным повреждением ткани, патологический процесс развивается в основном в области повреждения и направлен на ограничение очага альтерации, уничтожение или удаление повреждающего фактора, продуктов разрушения клеток и возмещение местного тканевого дефекта. Общие сдвиги в организме в большинстве случаев относительно невелики. В других случаях небольшие по объему локальные нарушения через рецепторный аппарат и неврогенные механизмы или гуморальным путем (в результате недостатка или избытка поступления в кровь биологически активных веществ) вызывают выраженные генерализованные реакции. Примерами этого могут служить желчнокаменная и почечнокаменная болезни, пульпит — ограниченный воспалительный процесс, который в результате сильного болевого раздражения влечет за собой целую цепь реакций. Генерализация локальных процессов может быть связана с физиологическим значением повреждаемых структур, ответственных за жизненно важные функции организма, например дыхательного центра или проводящей системы сердца. Наряду с этим локальные патологические изменения в различных органах и системах могут возникать вторично в результате первично-генерализованных процессов (например, поражение почек при общих интоксикациях). Область вторичных локальных повреждений зависит от многих факторов: специфической тропности патогенных агентов к тем или иным тканям, путями их выведения, биологическими особенностями повреждаемых структур. Большое значение в локализации патологических процессов могут иметь индивидуальные морфофункциональные особенности организма, зависящие от его конституции (Конституция), ранее перенесенных заболеваний и других факторов, определяющих Реактивность организма и реактивные свойства его отдельных органов, тканей и систем. При развитии любой болезни, как правило, обнаруживаются неспецифические и специфические механизмы П. Неспецифическими механизмами являются типовые патологические процессы, например воспаление, лихорадка, тромбоз, а также так называемые элементарные процессы, например повышение проницаемости биологических мембран, изменения мембранного потенциала, генерация активных форм кислорода и др. Примером специфических механизмов может служить активация систем клеточного и гуморального иммунитета, гормонорецепторные взаимодействия. Однако альтернативное разграничение механизмов П. на специфические и неспецифические не может быть проведено последовательно. Так, воспаление и лихорадка в каждом конкретном случае могут иметь ряд характерных отличительных особенностей, и в то же время высокоспецифичные иммунные процессы содержат ряд общих черт. Среди разнообразных механизмов развития болезней выделяют наиболее существенные, постоянно встречающиеся при данном заболевании и определяющие его главные черты. Эти механизмы принято называть основными звеньями патогенеза. Таким основным звеном, например для острой кровопотери в начальной стадии, является уменьшение объема циркулирующей крови и циркуляторная гипоксия. На более поздних стадиях, после восполнения объема крови за счет тканевой жидкости и почечной задержки воды, ведущим звеном П. становится гемодилюция, сопровождающаяся гипопротеинемией и гемической гипоксией. После восстановления белков крови основным звеном постгеморрагического состояния в течение некоторого времени остается гемодилюционная эритропения. Т.о., по мере развития болезненного процесса ведущие звенья П. могут меняться. Нередко оказывается невозможным выделить из множества патогенетических факторов единственный — основной или ведущий, даже с учетом стадии болезни. Возникновение, развитие и завершение болезни в абсолютном большинстве случаев состоят из процессов, двояких по своей биологической сущности и значению для организма. П. включает прямое следствие действия патогенного фактора (первичное повреждение или нарушение), вторично возникающие в ходе болезненного процесса структурно-функциональные нарушения и одновременно или с определенным сдвигом во времени формирующиеся защитно-приспособительные (саногенетические) реакции, направленные на предупреждение или устранение патогенного воздействия и возникших в организме нарушений. Пусковыми механизмами этих реакций могут служить сам патогенный фактор, а также первичные и вторичные результаты его повреждающего действия. Как первичные и вторичные нарушения, так и защитно-приспособительные реакции могут реализоваться на различных уровнях — от молекулярного до организменного, включая поведенческие реакции. При оценке отдельных компонентов П. нередко возникает расхождение между их потенциальным и реальным значением для организма. Например, важнейший защитный по своей природе процесс — воспаление при определенных условиях может иметь для организма вредные и даже губительные последствия. Различным может быть и реальное значение отдельных элементов воспаления — венозной гиперемии, повышения проницаемости кровеносных сосудов, экссудации и др. В ряде случаев одна и та же реакция на воздействие патогенного фактора одновременно имеет как положительное, так и отрицательное значение. Так, спазм приводящих артериол почечных клубочков при острой кровопотере способствует поддержанию центральной гемодинамики и задержке воды в организме. Однако одновременно он имеет биологически отрицательное значение, т.к. нарушает выделительную функцию; кроме того, интенсивная и длительная ишемия почечных клубочков может привести к их дистрофии и тяжелой почечной недостаточности. Библиогр.: Адо А.Д. Вопросы общей нозологии, М., 1985; Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. М., 1975; Давыдовский И.В. Общая патология человека, М., 1969; Методологические проблемы медицины и биологии, под ред. Д.К. Беляева и Ю.И. Бородина, Новосибирск, 1985; Общая патология человека, под ред. А.И. Струкова и др., кн. 1—2, М., 1990; Петленко В.П. Философские вопросы теории патологии, кн. 1—2, Л., 1968—1971; Петленко В.П., Струков А.И. и Хмельницкий О.К. Детерминизм и теория причинности в патологии, М., 1978; Царегородцев Г.И. и Петров С.В. Проблема причинности в современной медицине. М., 1972.

Лекція №3 Тема: Загальний патогенез.

План.

1. Патогенез – основна сутність і основний зміст патологічної фізіології.

2. Пошкодження та його роль в патогенезі.

3. Роль нервово-рефлекторних і нейрогуморальних механізмів в розвитку хвороби.

4. Захисно-пристосовні процеси при пошкодженнях.

5. Шляхи поширення хвороботворних агентів в організмі.

1. Патогенез – основна сутність і основний зміст патологічної фізіології.

Як зазначено в назві питання, патогенез – це сутність, серцевина патологічної фізіології. Походження цього терміну наступне. Патос – по грецьки страждання, генезіс – розвиток.

Кожна хвороба, якою вона не була б, вивчається в певній послідовності з обов’язковим вивченням патогенезу: етіологія (причини), патогенез, симптоми (ознаки), діагностика, лікування і профілактика.

Розуміння патогенезу хвороби– це те, що принципово відрізняє спеціаліста вищої кваліфікації від середньої. Знання патогенезу дозволятиме лікарю лікувати не хворобу, а хвору тварину, оскільки одна і та ж хвороба може протікати по-різному. Цей принцип був висловлений у 19-му солітті відомим лікарем – клініцистом С.П.Боткіним. Ось чому найбільш поширеним є так зване етіопатогенетичне лікування, тобто направлене на усунення причини хвороби (наприклад, знищення збудника), а також на відновлення порушених функцій і процесів, ослаблення їх розвитку. В ряді ж випадків лікування взагалі є патогенетичним, оскільки причину усунути неможливо: наприклад, при дії механічних, термічних і інших пошкоджувальних факторів.

Патогенез– розділ патології, який вивчає механізми виникнення, перебігу хвороби чи патологічного процесу, включення організмом захисно-компенсаторних механізмів і кінець хвороби.

Добре відомо, що без причини хвороба чи патологічний процес не виникне. Між етіологічним і патогенетичним чинником існує певний зв’язок. Етіологічний чинник (травма, збудник, хімічні речовини тощо) виступає в ролі пускача хвороби чи патологічного процесу, а далі хвороба розвивається у відповідності із закономірностями патогенезу. Одні патогенетичні чинники є основними, інші – другорядними. Звичайно, лікар повинен в першу чергу впливати на основні чинники, а потім – на другорядні. Наприклад, при хворобах шлунково-кишкового тракту молодняку тварин внаслідок проносу виникає небезпечне явище – обезводнення. Лікар, в першу чергу, повинен призначити лікування на відновлення водно-електролітного обміну, а потім уже на відновлення інших, менш значимих порушень. Головний симптом (ознака) хвороби, або патологічного процесу, який є наслідком патогенезу, називається патогномонічним.

Наступним, що важливо для розуміння патогенезу – це роль причинно-наслідкових зв’язків у патогенезі. Хвороба, чи патологічний процес, розвиваються, як правило, за причинно-наслідковим ланцюгом. Причина викликає наслідок, а наслідок є причиною для наступного наслідка, і далі за такою схемою. Наприклад, причиною крупозної пневмонії (запалення легенів) може бути збудник, переохолодження. Наслідком цієї причини є заповнення альвеол ексудатом, яка є причиною зменшення дифузії газів у легенях; зменшення дифузії газів є причиною, яка викликає наслідок – гіпоксемію (зменшення насичення киснем крові), гіпоксемія є причиною для наступного наслідка – гіпоксії (кисневого голодування тканин), гіпоксія є причиною виникнення наступного наслідка – ацидозу і т.д.

Подібних прикладів причинно-наслідкових зв’язків у патогенезі можна навести для більшості хвороб чи патологічних процесів.

Суттєвим положенням патогенезу є роль загального і місцевого. Хвороба чи патологічний процес можуть носити, переважно, загальний, або місцевий характер. Такий поділ в патології існує. Наприклад, гіпертермія (перегрівання) – загальний процес, дія механічних ушкоджувальних чинників може викликати місцеве пошкодження – рану, а може і загальне явище – травматичний шок. Але між місцевим і загальним пошкодженням завжди існує зв’язок, менше чи більше виражений.

Це важливе положення патогенезу обумовлене, в першу чергу, провідною роллю центральної нервової системи, без участі якої не здійснюється, практично, жоден процес чи функція, як за норми, так і за патології.

При багатьох місцевих патологічних процесах (рановий процес, запалення різних органів і тканин) ефективнішим буває лікування при стимуляції центральної нервової системи, застосуванні засобів стимуляції природної резистентності.

Прикладом позитивної ролі центральної нервової системи при лікуванні місцевих патологій є застосування новокаїнових блокад.

Наступним положенням патогенезу є діалектичне розуміння явищ під назвою «полому і відновлення». Кожна хвороба чи патологічне явище є захисною реакцією організму. Але цей захист в тому вигляді, як його здійснює організм, іноді може виходити за межі потреби і ставати для організму шкідливим. Захисні механізми організму формувались в процесі еволюції мільйони років і не можуть враховувати всіх тонкощів і особливостей протікання хвороби і потреб організму. Наприклад, на початку запалення нерідко артеріальна гіперемія надмірно сильно проявляється, яку слід обмежувати. Температура тіла при гарячці також може бути надмірно високою, яку лікар змушений знижувати. Пересаджені органи чи тканини імунною системою відторгуються. Лікар має це враховувати і при необхідності стимулювати, або пригнічувати відповідні ланки патогенезу.

Перебіг хвороби або патологічного процесу, особливо, якщо вони тривалі, нерідко завершується переходом у стан, який отримав назву «порочного», або «замкненого» кола, яке організм розірвати сам часто не в силі, потрібна допомога лікаря. Наприклад, при деяких порушеннях роботи серця воно змушене частіше скорочуватись (тахікардія). Але чим частіше скорочується серце, тим слабкіша сила його скорочень (закон серця Старлінга – Франка). Розірвати це порочне коло можна за допомогою серцевих глікозидів, які уповільнюють і одночасно збільшують силу скорочень. Подібні порочні кола виникають і при інших патологіях.

Лекція №3 Тема: Загальний патогенез.

План.

1. Патогенез – основна сутність і основний зміст патологічної фізіології.

2. Пошкодження та його роль в патогенезі.

3. Роль нервово-рефлекторних і нейрогуморальних механізмів в розвитку хвороби.

4. Захисно-пристосовні процеси при пошкодженнях.

5. Шляхи поширення хвороботворних агентів в організмі.

1. Патогенез – основна сутність і основний зміст патологічної фізіології.

Як зазначено в назві питання, патогенез – це сутність, серцевина патологічної фізіології. Походження цього терміну наступне. Патос – по грецьки страждання, генезіс – розвиток.

Кожна хвороба, якою вона не була б, вивчається в певній послідовності з обов’язковим вивченням патогенезу: етіологія (причини), патогенез, симптоми (ознаки), діагностика, лікування і профілактика.

Розуміння патогенезу хвороби – це те, що принципово відрізняє спеціаліста вищої кваліфікації від середньої. Знання патогенезу дозволятиме лікарю лікувати не хворобу, а хвору тварину, оскільки одна і та ж хвороба може протікати по-різному. Цей принцип був висловлений у 19-му солітті відомим лікарем – клініцистом С.П.Боткіним. Ось чому найбільш поширеним є так зване етіопатогенетичне лікування, тобто направлене на усунення причини хвороби (наприклад, знищення збудника), а також на відновлення порушених функцій і процесів, ослаблення їх розвитку. В ряді ж випадків лікування взагалі є патогенетичним, оскільки причину усунути неможливо: наприклад, при дії механічних, термічних і інших пошкоджувальних факторів.

Патогенез – розділ патології, який вивчає механізми виникнення, перебігу хвороби чи патологічного процесу, включення організмом захисно-компенсаторних механізмів і кінець хвороби.

Добре відомо, що без причини хвороба чи патологічний процес не виникне. Між етіологічним і патогенетичним чинником існує певний зв’язок. Етіологічний чинник (травма, збудник, хімічні речовини тощо) виступає в ролі пускача хвороби чи патологічного процесу, а далі хвороба розвивається у відповідності із закономірностями патогенезу. Одні патогенетичні чинники є основними, інші – другорядними. Звичайно, лікар повинен в першу чергу впливати на основні чинники, а потім – на другорядні. Наприклад, при хворобах шлунково-кишкового тракту молодняку тварин внаслідок проносу виникає небезпечне явище – обезводнення. Лікар, в першу чергу, повинен призначити лікування на відновлення водно-електролітного обміну, а потім уже на відновлення інших, менш значимих порушень. Головний симптом (ознака) хвороби, або патологічного процесу, який є наслідком патогенезу, називається патогномонічним.

Наступним, що важливо для розуміння патогенезу – це роль причинно-наслідкових зв’язків у патогенезі. Хвороба, чи патологічний процес, розвиваються, як правило, за причинно-наслідковим ланцюгом. Причина викликає наслідок, а наслідок є причиною для наступного наслідка, і далі за такою схемою. Наприклад, причиною крупозної пневмонії (запалення легенів) може бути збудник, переохолодження. Наслідком цієї причини є заповнення альвеол ексудатом, яка є причиною зменшення дифузії газів у легенях; зменшення дифузії газів є причиною, яка викликає наслідок – гіпоксемію (зменшення насичення киснем крові), гіпоксемія є причиною для наступного наслідка – гіпоксії (кисневого голодування тканин), гіпоксія є причиною виникнення наступного наслідка – ацидозу і т.д.

Подібних прикладів причинно-наслідкових зв’язків у патогенезі можна навести для більшості хвороб чи патологічних процесів.

Суттєвим положенням патогенезу є роль загального і місцевого. Хвороба чи патологічний процес можуть носити, переважно, загальний, або місцевий характер. Такий поділ в патології існує. Наприклад, гіпертермія (перегрівання) – загальний процес, дія механічних ушкоджувальних чинників може викликати місцеве пошкодження – рану, а може і загальне явище – травматичний шок. Але між місцевим і загальним пошкодженням завжди існує зв’язок, менше чи більше виражений.

Це важливе положення патогенезу обумовлене, в першу чергу, провідною роллю центральної нервової системи, без участі якої не здійснюється, практично, жоден процес чи функція, як за норми, так і за патології.

При багатьох місцевих патологічних процесах (рановий процес, запалення різних органів і тканин) ефективнішим буває лікування при стимуляції центральної нервової системи, застосуванні засобів стимуляції природної резистентності.

Прикладом позитивної ролі центральної нервової системи при лікуванні місцевих патологій є застосування новокаїнових блокад.

Наступним положенням патогенезу є діалектичне розуміння явищ під назвою «полому і відновлення». Кожна хвороба чи патологічне явище є захисною реакцією організму. Але цей захист в тому вигляді, як його здійснює організм, іноді може виходити за межі потреби і ставати для організму шкідливим. Захисні механізми організму формувались в процесі еволюції мільйони років і не можуть враховувати всіх тонкощів і особливостей протікання хвороби і потреб організму. Наприклад, на початку запалення нерідко артеріальна гіперемія надмірно сильно проявляється, яку слід обмежувати. Температура тіла при гарячці також може бути надмірно високою, яку лікар змушений знижувати. Пересаджені органи чи тканини імунною системою відторгуються. Лікар має це враховувати і при необхідності стимулювати, або пригнічувати відповідні ланки патогенезу.

Перебіг хвороби або патологічного процесу, особливо, якщо вони тривалі, нерідко завершується переходом у стан, який отримав назву «порочного», або «замкненого» кола, яке організм розірвати сам часто не в силі, потрібна допомога лікаря. Наприклад, при деяких порушеннях роботи серця воно змушене частіше скорочуватись (тахікардія). Але чим частіше скорочується серце, тим слабкіша сила його скорочень (закон серця Старлінга – Франка). Розірвати це порочне коло можна за допомогою серцевих глікозидів, які уповільнюють і одночасно збільшують силу скорочень. Подібні порочні кола виникають і при інших патологіях.

Патогенез

Патогенез — это совокупность последовательных процессов, определяющих механизмы возникновения и течения болезни. Патогенез включает в себя взаимосвязанные процессы, происходящие в больном организме (физиологические, биохимические, морфологические, иммунологические и т. д.), развивающиеся в нем после воздействия этиологического фактора (см. Этиология). Например, при ожоге этиологическим фактором является воздействие на кожу или слизистую оболочку тепла, после чего развивается патологический процесс, включающий в себя изменения в нервной и сосудистой системах в месте ожога и во всем организме (при достаточно большом повреждении), обмена веществ и т. д., который может продолжаться длительное время.

Таким образом, патогенез представляет собой следствие, вызванное той или иной причиной (этиологическим агентом). Различают заболевания полиэтиологические, но монопатогенетические и, наоборот, моноэтиологические, но с различным патогенезом. В первом случае различные внешние агенты могут вызывать сходный или даже одинаковый патологический процесс, во втором — один и тот же причинный фактор в различных условиях или у разных индивидуумов влечет за собой развитие неодинаковых по интенсивности и характеру патологических реакций.

Патогенное воздействие вызывает в организме два рода реакций: «полома» (повреждения) и защиты. «Полом» зависит только от влияния этиологического агента и обычно представляет собой лишь повреждение. Примером такого повреждения могут служить некроз от ожога, перелом кости в результате травмы и др.

Другого рода реакции, происходящие в больном организме, относятся к защитным, компенсаторным. Они увеличивают способность организма противостоять вредным влияниям патогенного фактора и компенсировать его повреждающее действие или восстановить нарушенные функции. Так, при кровотечении, приводящем, в частности, к недостатку кислорода в тканях, усиливается вентиляция легких, увеличивается частота сердечных сокращений, возникает ряд рефлекторных реакций, вызывающих повышенное снабжение организма кислородом; активируется кроветворная функция.

Единство явлений повреждения и защиты и представляет собой патогенез того или иного патологического процесса, в связи с чем из патогенеза вытекает саногенез — совокупность реакций, ведущих к выздоровлению.

Однако в ряде случаев защитные реакции, нарастая количественно в процессе болезни, могут превратиться в патологические реакции. Так, воспалительный процесс в глазу, возникающий в результате попадания в него даже мельчайшего инородного тела, может привести к слепоте, хотя такое воспаление носит защитный характер и направлено на удаление или уничтожение инородного тела.

Таким образом, характер патогенетических реакций зависит, с одной стороны, от интенсивности этиологического фактора (например, большая доза ионизирующей радиации вызывает более тяжелое течение лучевой болезни), с другой — от реактивности организма (см.).

Большое практическое значение изучения патогенеза болезни заключается в том, что, зная его, можно направленно и, следовательно, эффективно влиять на тот или иной процесс при помощи терапевтических средств или хирургических вмешательств. Современная терапия сделала шаг вперед от симптоматической (направленной против отдельных симптомов болезни) к патогенетической, воздействуя непосредственно на физиологические, биохимические или иммунологические процессы, которые лежат в основе обнаруживаемых симптомов. Такая терапия преследует две цели — устранение повреждения и активацию (до известных пределов) защитных механизмов (см. Резистентность организма).

В патогенезе участвуют все системы организма; важную роль играют изменения в нервной и эндокринной системах, причем не только в случае нервных и психических или эндокринных болезней, но и при развитии большинства других заболеваний. Примером могут служить гипертоническая или язвенная болезни, в патогенезе которых ведущую роль играют нарушения нервной системы.

Нарушения, возникающие при патологическом процессе, происходят не только на уровне целостного организма и различных физиологических систем, но и на клеточном, субклеточном и молекулярном уровнях.

В свое время патогенез представляли себе как ненормальное состояние жидких сред организма — крови и межтканевой жидкости. Эта теория, получившая название теории «гуморальной патологии», в настоящее время опровергнута и имеет лишь историческое значение.

Изучение патогенеза позволяет не только выяснить механизмы возникновения и развития болезни, но и обоснованно лечить ее.

Патогенез (от греч. pathos — страдание, болезнь и genesis — происхождение) — раздел медицины, изучающий вопросы развития как частных патологических процессов, так и болезней в целом. Патогенез отвечает, следовательно, на вопрос, как развивается процесс, подразумевая при этом необходимость изучения всех биологических механизмов этого процесса (физиологических, биохимических, морфологических, иммунологических и т. д.).

Сказанное позволяет отличить патогенез от понятия этиология (см.), в которое вкладывается изучение совокупности прежде всего внешних повреждающих факторов, воздействующих на организм. Этиология, следовательно, отвечает на вопрос, чем вызван тот или иной патологический процесс. Изучая патогенез, мы познаем сущность процесса, его внутреннее содержание, его динамику. Ожог кожи раскаленным предметом (этиология) обусловливает развитие ожогового процесса, патогенез которого характеризуется вовлечением нервной и сосудистой систем, гуморальных и обменных факторов при теснейшем участии клеточных и неклеточных структур. Это развитие пойдет в том или ином направлении определенными темпами в отношении смены одних частных симптомов другими. Лишь первое звено этой взаимноскоординированной системы частных процессов, возникающих вслед за ожогом, прямым образом связано с этиологией процесса (ожогом). Дальнейшие звенья связаны с этими этиологическими факторами лишь опосредованно. Момент ожога охватывает какую-то долю секунды; патологический процесс, за ним следующий, длится дни или недели и развивается по принципу саморазвития, или самодвижения. Таков ведущий принцип патогенеза.

Этот принцип подразумевает другой, не менее важный,— смену причинно-следственных отношений, которая определяет изменение биологической значимости цепных реакций.

Иными словами, все патологические процессы представляют собой продукт эволюции. Они отражают историческое прошлое животного мира, соприкасавшегося на протяжении миллионов лет с различными патогенными факторами внешней среды (травма, паразиты, микроорганизмы и т. д.). Организм отвечает на эти факторы реакциями, сложившимися в отдаленном историческом прошлом, и чем сложнее внешняя среда, в которой живет организм, тем сложнее и механизмы, лежащие в основе этих реакций.

В патогенезе мы видим действие или следствие каких-то причин. Сопоставление патогенеза с этими причинами приводит к важному выводу: причины, то есть факторы внешней среды, не обязательно равны действию. Одна и та же причина может вызывать разное действие и разные причины — одно и то же действие. Так, на месте ожога, как правило, возникает воспаление, заканчивающееся заживлением дефекта. И воспаление, и заживление имеют свои законы развития, свой патогенез. Но в некоторых случаях вслед за ожогом могут развиться шок, столбняк, язва двенадцатиперстной кишки, а в исходе заживления — рак. Все названные процессы имеют уже новые механизмы. Причина (ожог) оказывается, таким образом, не равной действию. Такова вторая очень важная закономерность в патогенезе, а одновременно и в учении об этиологии.

Эта же закономерность наблюдается и в тех случаях, когда причинный фактор оказывается недействующим. Инфицированный организм может не заболеть, воздействие канцерогеном может оказаться безрезультатным. В подобных случаях причина не только не равна действию, но действие вообще отсутствует в силу того, что в данном организме отсутствуют патогенетические механизмы, адекватные воздействию, или, наоборот, имеются механизмы, противостоящие этому воздействию. Таковы механизмы врожденного и приобретенного иммунитета (см.). Если смазывать ухо кролика канцерогеном, то через 1—2 мес. на месте смазывания возникнет рак, то есть патологический процесс с собственными механизмами развития. Аналогичный опыт, поставленный на морской свинке, окажется безуспешным (как и у отдельных кроликов). Это означает, что у морских свинок действию канцерогена противостоят какие-то механизмы, аннулирующие это действие, или данное вещество вообще не является канцерогеном для животных этого вида.

Эксперименты показали, что патогенез рака (его интимные физиологические и биохимические механизмы) не обусловлен присутствием в развивающейся опухоли вирусов или канцерогенов с самыми разнообразными физическими и химическими свойствами. Патогенез как бы нивелирует это разнообразие канцерогенов, приводя их действие к общему знаменателю, то есть к раку. Из этого не следует, что этиологические факторы всегда обезличиваются в патогенезе. На примере различных инфекционных болезней (брюшной и сыпной тифы, пневмония, малярия и т. д.) может быть показано, что в соответствии с возбудителем инфекции в патогенез включаются определенные системы организма и притом в различной последовательности, с различной локализацией возникающих в этих системах процессов. Клиническая и анатомическая симптоматология инфекционных болезней будет отражать участие этих систем (нервной, сосудистой и т. д.) в патогенезе. Таким образом, на примере с инфекционными заболеваниями раскрывается более тесная связь патогенеза с этиологическими факторами, их единство. Очень нередко в патогенезе бывают представлены не столько видовые, сколько индивидуальные, приобретенные или врожденные особенности функциональных систем тела. Таковы аллергические реакции (см. Аллергия), гемофилические кровотечения при незначительной травме (см. Гемофилия) и т. п.

Изучение патогенеза имеет большое практическое значение. Зная патогенез болезни, можно успешно вмешиваться в ее развитие, ломая те или иные звенья процесса при помощи химиотерапевтических средств, антибиотиков, оперативных мероприятий и др. Современная терапия является в основном патогенетической, преследующей задачу или пресечь развитие процесса, или изменить в благоприятную сторону его течение.

Важнейшие механизмы развития патологических процессов заложены в нервной, сосудистой, эндокринной системе, в системе соединительной ткани, крови. Фактически, однако, все физиология, системы, все структурные уровни (от молекулярного до уровня целостного организма) весь «генетический фонд» так или иначе участвуют в патогенезе, то стимулируя, то подавляя те или иные частные стороны процесса или моделируя его. Неврогенные механизмы, как центральные, так и периферические, лежат в основе не только собственно нервных и психических заболеваний, но и болезней других систем тела, в частности сердца, сосудов. Примером тому могут быть грудная жаба, гипертоническая болезнь. Вегетативная нервная система имеет исключительно важное значение в развитии вазомоторных, а также секреторных, обменных и других расстройств. Огромную роль играют гематогенные, лимфогенные механизмы, например при распространении по кровеносной или лимфатической системе микроорганизмов, раковых клеток, при образовании метастазов. Механизм аллергических реакций обусловлен связыванием в тех или иных тканях антигенов и антител, что приводит к остродистрофическим процессам, к вазомоторным расстройствам в самых различных органах тела (легкие, печень, почки, головной мозг, кожа и т. д.). В этот же механизм входят измененная чувствительность тканей (к антигену, к аллергену), их особая раздражимость, то есть фактор сенсибилизации.

Важное место в числе механизмов патогенеза занимают выделительные процессы, когда патогенное начало (яд, токсин, аллерген, микроб — возбудитель инфекционного заболевания) выделяется теми или иными системами тела, изменяя внутреннюю среду этих систем, их обменные, секреторные и двигательные реакции, и в связи с этим возникают процессы различной локализации и интенсивности. Так, при отравлении сулемой выделяемые почкой альбуминаты ртути вызывают тяжелые изменения в нефронах. При почечной недостаточности азотистые шлаки усиленно выделяются слизистыми оболочками желудочно-кишечного тракта, дыхательных путей, кожей, а также серозными оболочками, что ведет к развитию уремических гастроэнтероколитов, бронхопневмоний, перикардитов и т. п. Накопление в крови солей кальция несет с собой опасность отложения этих солей в разных органах тела (легкие, желудок, артерии). Изменения растворимости неорганических и органических соединений, например желчных пигментов, холестерина, уратов, лежат в основе тех или иных форм каменной болезни (желчных, мочевых путей). Изменяющаяся растворимость газов крови (азота, кислорода) лежит в основе патогенеза кессонной болезни.

Очень большое значение в патологии получили механизмы, изменяющие проницаемость (см.), например кровеносных сосудов, для белков, липопротеидов, мукополисахаридов, воды, солей. Сюда относятся проблема атеросклероза, проблема отеков самого различного генеза.

Патогенетические механизмы получают свое развитие не только на уровне физиологических систем тела, но и на уровнях клеточном, субклеточном и молекулярном. Гисто- и цитохимические, электрофизиологические и электронномикроскопические исследования обнаруживают характерные изменения клеточных мембран, органоидов цитоплазмы (митохондрии, эндоплазматическая сеть, аппарат Гольджи и др.). Огромное значение получают различные изменения проницаемости клеточных мембран, выделение ферментов в цитоплазму и в окружающую среду. По существу именно эти изменения на клеточном и молекулярном уровнях, включая межклеточные волокнистые структуры, основное вещество, определяют конечный эффект действия тех или иных механизмов. Это относится и к неврогенным механизмам центрального и периферического генеза, поскольку лабильность рецепторов и эффекторов в органах тела теснейшим образом связана со спецификой субстрата этих органов, с состоянием их «функциональных белков»; последние являются теми представителями элементарных форм раздражимости, которые определяют в конечном итоге эффект раздражения в физиологии и патологии.

См. также Болезнь, Реактивность организма, Резистентность организма.

Определение патогенез общее значение и понятие. Что это такое патогенез

Первое, что мы собираемся сделать, прежде чем войти, чтобы установить значение термина «патогенез», — это определить его этимологическое происхождение. В этом смысле мы должны объяснить, что это происходит от греческого, так как он состоит из трех элементов этого языка:
— Существительное «пафос», которое можно перевести как «болезнь».
Название «генезис», которое является синонимом «происхождение» или «рождение».
Суффикс «-ia», который используется для обозначения «действия».

Таким образом, исходя из указанного этимологического происхождения, мы находим тот факт, что это означает «изучение происхождения и развития заболевания».

Патогенез — это ветвь патологии, которая посвящена анализу происхождения патологического состояния . Его целью является изучение событий, вызванных действием этиологического фактора и достигающих проявления заболевания .

Также известный как нозогенный, патогенез исследует возникновение и развитие условий. Благодаря патогенезу можно узнать этиологию дискомфорта (то есть его происхождение) и понять, почему возникают симптомы, которые проявляет пациент. Патогенез дополняется патофизиологией, специально ориентированной на то, как организм функционирует при развитии расстройства здоровья .

Короче говоря, патогенез состоит в том, чтобы изучать процесс, который приводит к тому, что определенные патологические факторы оказывают влияние на организм человека, вызывая то, что мы называем болезнью. Чтобы обратиться к патогенезу, можно сосредоточиться на функциональном разделе ( патофизиология ) или на морфологических проблемах ( патология в ее наиболее общем смысле).

Это также приводит нас к тому, что мы ссылаемся на то, что известно как патогенный микроорганизм. Это может быть определено как тот, который обладает способностью не только проникать в хозяина (человек, животное …), но также избегать или разрушать его защиту. Не забывая ни того, что позже, это позволит, что это умножается, и что окончательно захватывает «владение», и оно основано на вышеупомянутом хозяине.

Важно подчеркнуть, что у каждого заболевания свой патогенез. Псориаз, туберкулез, дивертикулез и сифилис, и это лишь несколько примеров, являются расстройствами, вызываемыми по разным причинам, которые можно изучать в соответствии с их патогенезом.

Так, например, мы обнаруживаем, что существует патогенез бешенства, артрита или лихорадки Эбола, а также других заболеваний. В случае, например, патогенеза мерцательной аритмии мы можем сказать, что он устанавливает, что это заболевание прогрессирующего типа может быть вызвано в основном тремя типами причин:
Факторы риска, такие как диабет или гипертония.
Причинные сердечные приступы, такие как сердечные приступы или недостаточность различных видов.
— Несердечные причины, такие как потребление алкоголя, проблемы с апноэ или щитовидной железой.

Болезни, которые поражают животных и которые исследуются и лечатся ветеринарами, также имеют свой патогенез. В случае ветеринарной медицины это понятие имеет ту же сферу, что и в медицине, и связано с происхождением и развитием расстройства.